Роль сербських ЗМІ у югославських війнах

Роль сербських ЗМІ у югославських війнах останнім часом нарешті стала предметом глибоких досліджень як у самій Сербії, так і за її межами.

І в цих дослідженнях все чіткіше проступає думка, що мас-медіа були головною зброєю пропаганди Слободана Мілошевича й великосербських націоналістів, за допомогою якої сербська верхівка ширила шовінізм, ксенофобію і ненависть серед широких верств сербського суспільства колишньої Югославії [1].

Дослідження ролі російських ЗМІ в розпалюванні міжнаціональної ненависті, ворожнечі, маніпулюванні громадською думкою і обмані світової громадськості ще попереду. Як і дослідження ролі українських ЗМІ у виникненні конфліктів, нездатності вчасно й об’єктивно інформувати, протистояти пропаганді, піднятися над вузькими приватними інтересами на користь інтересів нації. Вплив же і роль сербських ЗМІ на розпалювання і перебіг війн можна розглядати зараз з перспективою на майбутні дослідження російсько-української війни.

Для сербських ЗМІ періоду югославських воєн 1990-х років характерна орієнтація на мобілізацію сербського суспільства на підтримку війни шляхом поширення негативних емоцій – страху, гніву, ненависті. При цьому мало кого хвилювали реальні факти й навіть елементарна правдоподібність викладу матеріалу. З більшості сучасних досліджень випливає, що саме ЗМІ відіграли головну роль у підготовці суспільства до війни, і саме завдяки їм стали можливими страшні воєнні злочини не теренах колишньої СФРЮ.

При цьому громадяни інших югославських республік, спостерігаючи істерію сербських ЗМІ й чітко бачачи брехливість сербської пропаганди, переживали відповідні емоції, зокрема страх і ненависть до сербів. Факти брехливої пропаганди сербських медіа також ставали засобами словенської, хорватської, боснійської, згодом – албанської (у Косові) воєнної антисербської пропаганди [2].

Сучасні навіть сербські журналісти вважають період 1989-1995 рр. «найпохмурішим і найганебнішим розділом історії журналістики у Сербії» [3]. Верховодами воєнної пропаганди того часу були журналісти Радіо і телебачення Сербії (РТС), газет «Політика», «Політика Експрес» і «Вечірні новини». Слід сказати, що значна частина тодішніх розпалювачів пропаганди війни досі посідають поважні позиції у сербських медіа [2].

Початки воєнної пропаганди у Сербії

З середини 1980х років державні засоби масової інформації Сербії, особливо РТС, наполегливо поширювали інформацію про буцімто зростання злочинів проти сербів у Косові. Понадто ж популярні були новини про ґвалтування сербок албанцями. Метою таких повідомлень було поширення негативного ставлення до албанців [3].

Сербська газета «Політика» повідомляє про захоплення Вуковара. Наклад номера – 1 млн примірників.

Окрім телебачення, сербська влада контролювала державне новинне агентство Танjуг і газету «Вечірні новини», а через керівників – також і найпопулярніші в Сербії видання «Політика» й «Політика Експрес». Усі ці ЗМІ стали провідниками воєнної пропаганди. Журналісти, які не підтримали наполегливої воєнної пропаганди, втратили свої колишні посади, рівень заробітної плати чи й узагалі були змушені звільнитися. Постійним тиском на незалежні ЗМІ влада досягла того, що лише кілька видань на всю Сербію наважувалося протистояти воєнній пропаганді.

Коли на теренах СФРЮ почалися перші конфлікти, ще навіть не збройні, сербська громадська думка вже була підготовлена постійною пропагандою провідних медіа до війни проти численних ворогів, які звідусіль наступали на батьківщину. До 1991 року «психічне ґвалтування» населення Сербії досягло свого апогею. Щодня дивлячись і читаючи новини про численні злочини проти православних сербів, громадяни мобілізувалися на підтримку режиму рятівників Сербії.

Підпорядковані режиму Мілошевича ЗМІ щоденно мали аудиторію до 3,5 млн читачів і глядачів.

У контрольованих режимом сербських ЗМІ для кожного народу СФРЮ були свої стереотипи: албанці – дикуни, здатні тільки до розмноження; хорвати – усташі й неофашисти, мета яких – винищити й вижити з «предковічних вогнищ» сербів; словенці – нечулі холодні егоїсти, які легко забули сербську допомогу під час Другої світової війни; мусульмани Боснії – ісламісти з мрією про джихад, зрадники сербського «генетичного коду» [4].

Приклади воєнної пропаганди

Розглядаючи ці приклади, ми можемо знайти багато спільного між поведінкою сербських медіа 1990-х років і нинішніми російськими ЗМІ.

«Геноцид у Пакраці»

1 березня 1991 року міліція САО Країни захопила хорватський поліційний відділок у Пакраці і роззброїла хорватських поліцейських. Зразу після цього спец підрозділ хорватської поліції налетів на захоплений відділок і повернув його під свій контроль. Заарештували кількох сербів. Незважаючи на збройний характер зіткнень, жертв не було. Проте наступного дня позачерговий випуск «Вечірніх новин» головною новиною опублікував статті про «вбивства й геноцид сербів», вигадавши «40 убитих сербських цивільних громадян» [5].

«40 заколотих дітей у Вуковарі»

Цей приклад вигадок пропаганди залишив найглибший слід у народній пам’яті [5]. Либонь, його можна порівняти з «розіп’ятим хлопчиком» з Донбасу. З’явилася ця вигадка під час Битви за Вуковар. За день до вбивства 264 хорватських військовополонених і цивільних бранців, сербські мас-медія 21 листопада 1991 року запустили в ефір «новину», ніби в одному з підвалів знайдено 40 убитих сербських дітей. Найбільше смакували цю вигадку «Вечірні новини», дописуючи все красномовніші подробиці того, чого не було. Хоча ніхто не бачив тих убитих сербських дітей, ЗМІ кілька днів підряд барвисто описували жахіття хорватської жорстокості, зі «свідченнями», страшними деталями й редакційними коментарями про «нелюдів» на тому боці.

Руїни Вуковара

Згодом белградські фахівці судової медицини підтвердили, що «40 убитих дітей» – вигадка, але шкоди вже було завдано непоправної. Свідчення цього: в одному випуску новин белградського телебачення разом з вибаченням і спростуванням цієї брехні йшли сюжети про добровольців, які пішли воювати хорвата після того, як дізналися, що ці усташі роблять з сербськими дітьми. Газета «Політика», яка новини про «зарубаних дітей» писала з заголовками на всю першу шпальту, спростування опублікувала в кінці третьої сторінки – на трьох рядочках.

«30 тисяч усташів у Дубровнику»

Незадовго до початку облоги Дубровника офіцери Югославської народної Армії свідомо й цілеспрямовано поширювали дезинформацію про хорватські сили в місті. Ішлося про те, що в Дубровнику буцімто зібралося 30 тисяч усташів і 7 тисяч мусульманських терористів, серед яких навіть великий відділ курдських найманців [6]. Цю пропагандну вигадку широко рознесли державні і провладні ЗМІ Сербії і Чорногорії.

Насправді ж хорватські сили в Дубровнику становили заледве півтори тисячі місцевих добровольців без техніки й важкого озброєння [6].

«Дубровник не обстрілюється, хорвати просто палять шини»

Протягом облоги Дубровника в 1991 році, поки частини ЮНА з території Чорногорії масовано обстрілювали місто, офіційні джерела інформації Сербії стверджували, що Дубровник лише заблокували, ніяких обстрілів немає, а хорватські найманці палять у місті шини, щоб створити враження, ніби місто зруйноване й горить. Таке пояснення подавало й сербське телебачення [7].

«Мусульмани годують сербськими дітьми левів»

Сербські ЗМІ стверджували, що мусульмани в Сараєві згодовували сербських дітей левам у зоопарку.

«Белградське телебачення у випуску новин о 19:30, аудиторія якого становить понад мільйон глядачів, передавало, що репортерка з Сараєва повідомила про жахливий злочин: мусульманські екстремісти в зоопарку годували левів сербськими дітьми» [8].

«Кастрація сербських хлопчиків»

У боснійському місті Прієдорі ЗМІ повідомили, що викрито групу босняцьких і хорватських лікарів, які «викликали викидні у сербок, що виношували хлопчиків», «кастрували сербських хлопчиків», а також нібито вбили сербську лікарку, яка розповіла про їх злочини журналістам. У цьому звинувачено хорвата доктора Желька Сікору та босняків доктора Османа Махмуліна й доктора Мірзу Муяджича. Усіх трьох стратили в сербському концтаборі Кератермі [9].

Вплив воєнної пропаганди

Ноел Малколм, британський журналіст історик, так пише про вплив тодішньої белградської пропаганди на Боснійську війну: «П’ятнадцять років їздячи Боснією, часто зупиняючись у босяцьких, хорватських і сербських селах, не можу повірити, що в цій країні завжди була національна ненависть. Але переглядаючи програми «ТБ Белград» 1991-1992 років, розумію, чому звичайні боснійські серби повірили, що їм загрожують орди усташів і мусульманський джихад. Як сказав белградський журналіст Мілош Васич американській аудиторії: уявіть, що все телебачення в Америці захопив Ку-Клукс-Клан» [10].

«Сирота на маминій могилі» – картина Уроша Предича 1888 року. Белградські «Вечірні новини» подали її як фото дитини, чию матір вбили боснійські мусульмани.

Не можна сказати, що того самого не було в Хорватії, Словенії, Боснії. Як казав в одному з інтерв’ю відомий хорватський письменник Зоран Жмирич, прикладів пропаганди безліч. Скажімо, причиною піти на війну добровольцем ставав сюжет на телебаченні, де показали, як ЮНА перекрила водопостачання дитячого будинку в одному хорватському містечку. Це викликало справедливий гнів. Інший приклад Жмирич згадує зі свого воєнного досвіду. Якось їм випав цілком спокійний мирний день без жодного обстрілу. А у вечірньому випуску новин ХРТ журналісти заявили, що на місце дислокації Жмиричевої частини було випущено кілька тисяч снарядів.

Проте різниця полягає у тому, що Словенія, Хорватія та Боснія і Герцеговина зазнали агресії з боку Сербії. І якщо пропоганда в цих республіках мала на меті мобілізувати народ на оборону, то пропаганда ЗМІ режиму в Сербії мобілізувала громадян на агресію і поневолення сусідів. Влада допустила й заохочувала поширення у ЗМІ ненависті. Мова ненависті стала звичайною мовою тодішніх провідних ЗМІ. Мас-медіа створили думку, що висловлювати ненависть до несербських народів СФРЮ – це вияв свободи слова, що убивство не-серба, який виступає проти офіційної політики – не злочин, що право несербських народів Югославії на суверенітет у своїх республіках менше за право сербського суверенітету на території федерації, а міжнародне й гуманітарне право важать лише тоді, коли режиму Мілошевича корисно на нього посилатися.

Джерела:

1. Estetika ratne propagande
2. I novinare pred sud za ratne zločine
3. Po naređenju: ratni zločini na Kosovu (Izveštaj Human Right Watch)
4. Rat može da počne (2)
5. Politika falsifikata
6. Reckoning: The 1991 Siege of Dubrovnik and the Consequences of the “War for Peace”
7. Serbian Media Is a One-Man Show
8. Niš i Ničija zemlja
9. Ko će saprati ljagu s imena ubijenog dr. Željka Sikore?
10. Povijest Bosne – Noel Malcolm

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *